Колишній гравець «Динамо» – волонтер: був у команді Лобановського, товаришував з Шевченком та Белькевичем
Інтерв'ю з Віталієм Самойловим – про війну та виступи за киян в 90-х.
Півзахисник «Динамо» 90-х Віталій Самойлов в інтерв’ю для Tribuna.com розповів, як допомагає ЗСУ, згадав період виступів в Росії, а також поділився крутими історіями про Валерія Лобановського та зірок команди.
Віталій народився у Києві, є вихованцем «Динамо», тривалий час був у команді, але більше грав за другий склад киян. Став одним з найкращих бомбардирів в історії «Динамо-2». Також виступав за «Ворсклу», з якою здобув бронзові медалі чемпіонату України.
Після футболу почав працювати в IT-сфері, грає за ветеранську збірну України, належить до офіційного фан-клубу «Барселони» у Києві. У 2014 році почав волонтерити і з того часу допомагає українським воїнам.
«Вже говорив своїм порохоботам, що з іншим президентом України вже, мабуть, не було б»
– Святослав Сирота в інтерв’ю Tribuna.com сказав: «Віталій Самойлов, як людина – просто бог. Кожен день організує, збирає, допомагає і передає дуже важливі штучки для ЗСУ».
– Я з ним давненько спілкуюсь – багато років. Сирота, можливо, збоку бачить щось своє. А я вважаю, що я звичайний. Такий як і всі.
– Розкажіть про свою волонтерську роботу.
– З перших днів повномасштабного вторгнення почав волонтерити, тому що у мене дуже близькі люди пішли на війну. Я працюю більше як одинак. Спочатку я саме цим людям і допомагав. Мені роблять замовлення, що потрібно, і, виходячи з цього, я розумію, скільки грошей треба і де що купити. Завжди купував у США. Знаходив через чоловіка з української діаспори, який живе там вже багато років. Він допомагав доправити мені все сюди – до Києва. Доставка робилась за його рахунок. А я вже купував все, що потрібно.
На початку дуже важливим був спецодяг, бо в Україні ніде нічого не було. А потім вже оптика, прилади нічного бачення – все, що потрібно для розвідників. Більше замовлень від них було влітку. Кожен день щось приймав і відправляв. Зараз трошки поменшало цієї роботи, але все одно є що добирати. Тим паче, зараз зима, і потрібен специфічний зимовий одяг.
– Читала, що ви почали допомагати ЗСУ ще з 2014 року.
– Так. У мене є друзі з 8-го полку хмельницького спецназу, і я їм допомагав років 5. Купував все, що їм було потрібно. А зараз вони вже мені в дечому допомагають – давали обмундирування і виручали порадами.
– Як справи у ваших близьких?
– Живі-здорові. А більше поки нічого не можу сказати.
– Ви говорили в інтерв’ю, що завжди цікавилися політикою. Звідки це пішло?
– Спортсмени мало цікавляться політикою, особливо в мирний час. В моїй родині це завжди було - починаючи від батьків і закінчуючи братом. Навіть у мирний час обговорювалась політика, дії росіян і все, що відбувалось у світі. Тому політика оточувала мене ледь не кожен день.
У мене немає такого, щоб я не подивився якісь новини. А тим паче зараз. За можливості дивлюсь їх, коли телевізор поруч. Навіть якщо я зайнятий волонтерськими справами, то він все одно працюватиме у фоновому режимі, і я слухатиму, що відбувається. Також у мене є дуже гарні друзі, які були в Києві, а зараз – в Бахмуті та Мар’їнці. І кожен день або раз на два дні зв’язуюся з ними. Від них я теж знаю, що робиться безпосередньо на місцях.
– Яким джерелам інформації довіряєте?
– Багато чого читаю і порівнюю, хто що пише. Потім з’яcовую у хлопців, які там знаходяться. І на основі цієї інформації роблю висновки. Те що говорить телебачення, пишуть в телеграм-каналах, я беру до уваги. Сьогодні зранку дружині казав, що мені не подобається ця карта бойових дій, яку показують на сайті, бо хлопці кажуть, що у них більша перевага. А карта показує інше.
– Найпопулярніше запитання, яке задають іноземці – коли закінчиться війна?
– Всі хочуть, щоб вона якнайшвидше закінчилась. Може, трошки стухне, але буде ще не один рік. Можливо, два роки. Тут загнаний у кут божевільний, якому особливо нічого втрачати, якщо враховувати його вік. Здатися і зганьбити себе він не захоче. Буде показувати, щоб в його імперський історії писали, що він нібито стояв до останнього, відстоював імперію.
Йому просто нічого втрачати. Він може піти на що завгодно. Але хто зможе виконати такі його накази? Страшно за тих, хто в його оточенні – чи зможуть вони прийняти найжорсткіші міри. Я маю на увазі червоні кнопки.
– Що думаєте про Зеленського і Залужного?
– Вже говорив своїм порохоботам, що з іншим президентом України вже, мабуть, не було б. Зеленський в цьому плані молодець – вистояв у найважчі дні, нікуди не поїхав і залишився з народом. Він поставив на перше місце Україну, а вже потім себе. Багато хто говорив, як він може бути президентом, а час все показав.
Знаю, що всі військові за Залужного обома руками. Якби не він, то нам було б набагато важче.
«Недалеко від моєї мами у будинок влучив снаряд, а родичі в Росії дивуються, чи це правда»
– Ви грали в Росії ще на початку 2000-х. Як до вас там ставились?
– Коли я там грав, вже тоді було видно, що вони трохи зверхньо ставляться до українців. Ці їхні фрази «спочатку ми, а потім хохли»… Мене вже тоді це почало бісити. А якось один з моїх близьких на той час товаришів сказав: «Коли ми вже від вас відгородимось 6-метровим парканом?» Це був 2000 чи 2001 рік. Вони вже тоді до нас так ставились. Але, як виявилось, з часом вони захотіли нашу країну захопити.
Хоча, з іншого боку, у мене був один знайомий міністр, і він мені допомагав всім, чим можна і не можна. Наприклад, треба було по футбольних справах отримати офіційну прописку, щоб я міг літати з міста у місто. Я прийшов у їхню службу, яка цим займається. Вийшла жінка – майор. Там була черга, і вона при всіх почала відчитувати мене, що наш Ющенко про щось сльозливо молив Путіна, стоячи на колінах. Вся черга затихла.
Я послухав і відповів: «Ви бачили, як він стояв на колінах? Що ви мені тут розповідаєте свої історії?» Її це так розізлило, що вона порвала мою заяву. Сказала, що я нічого не отримаю, і втекла у свій кабінет. Але через деякий час цей міністр допоміг мені отримати потрібний дозвіл.
– Як складались ваші стосунки з росіянами після 2014 року?
– З 2014 року у мене взагалі ніяких зв’язків з росіянами та знайомими спортсменами звідти немає. Єдине: у мене там родичі – двоюрідні брати і сестри живуть у Єкатеринбурзі. Але стосунки з ними ще на початковому етапі сильно охололи, а зараз їх взагалі немає.
Влітку я намагався пояснити їм ситуацію, але, я так розумію, не доходить і немає зв’язку. Моя мати теж не спілкується з рідною сестрою-близнючкою. Якби вони хоч намагались зрозуміти і вислуховували… А то коли ти їм починаєш розповідати, а вони тобі одразу кажуть, що це монтаж. Про ту ж Бучу, ще про щось…
Недалеко від моєї мами у будинок влучив снаряд, а вони дивуються, чи це правда, бо це, мовляв, можна й на комп’ютері намалювати. Я кажу: «А я стою поруч, це як?» Якби вони хотіли, то могли б просто послухати і не намагатись чинити опір і говорити, що це монтаж. А якщо вони намагаються довести протилежне, то на цьому розмова завершується.
– Як можна більше вірити телевізору, а не своїм родичам?
– Коли я там жив, якраз була Помаранчева революція. Збирались десь компанією, телевізор працював, дивились, і я сам думав про те, що там у Києві робиться, бо з батьками зв’язувався раз на місяць. Може раз на два тижні, але не кожного дня. І я дивився новини і думав: «Невже таке відбувається в Києві?» Але коли приїхав, то побачив зовсім іншу реальність. А вони зазомбовані – так і залишились сидіти на своєму телевізорі. У них все тільки в одному напрямі, нічого іншого немає.
Вони бояться щось сказати вголос. Наприклад, про невдоволення Путіним. Це навіть не зараз почалося, а ще коли я там грав. Вони напівпошепки говорили, якщо комусь щось не подобалось. Так побудована вертикаль, що або так, або будеш сидіти. Цього вони всі і бояться.
Мені здається, вони ще й лінива нація. Не хочуть трохи поритись в інтернеті і пошукати додаткову інформацію – не тільки російську або українську. Можна зайти на європейські чи азійські сайти – на будь-які. Можна витратити дві години, але мати різну інформацію. Але вони ліниві, просто амеби. Царьок сказав, і вони будуть його слухати. Вони думають, що він не може їх обманювати.
Він підняв зарплати військовим і тим, хто працює у військовій структурі. Їх це влаштовує. Вони говорять, що у них така пенсія, а у нас така. Я кажу: «Так ви працюєте у військовій структурі, тому він вам і підняв. А ти поїдь трохи далі від свого міста, в селах буде всюди дупа». Лінива, п’яна, алкогольна нація. От і все.
– Чому абсолютна більшість російських спортсменів такі безхарактерні?
– Вони або мовчать, або говорять за свого царька. Якщо ти скажеш щось не так, то ти завершиш з футболом і не зможеш годувати свою родину. Є ті, хто висловився, але в основному вони мовчать. І вони будуть мовчати, щоб продовжувати заробляти свої божевільні нафтодолари. Будуть говорити, що спорт поза політикою.
Хоча я думаю, що у багатьох з них є зв’язки зі спортсменами з інших країн, і вони можуть чути більш правдиву інформацію, ніж у них говорять. Але вони не хочуть, бо з цим важко спати. Потім вже починаєш ставати більш нормальною людиною, а не бути стадом, яке йде туди, куди його штовхають. Бояться втратити свої нафтодолари.
В Росії отримували божевільні гроші в будь-якому виді спорту. Особливо у футболі та хокеї. Це дуже великі кошти. Їх влаштовувало залишатись вдома і отримувати більше, ніж за кордоном. І зараз вони бояться щось сказати. Хто багатший, той міг би поїхати в іншу країну – в ту ж Туреччину. У багатьох спортсменів є нерухомість за кордоном. Вони вибрали мовчати і своїм мовчанням підтримувати війну.
Я теж намагався до них достукатись. У мене є принцип не зв’язуватись з росіянами, але у мене є друг-литовець, який грав зі мною в одній команді у Росії. Він спробував зв’язатись з росіянами. Потім пише мені: «Такий маргарин не пробивається. Такі зазомбовані, тупі. Я починаю пояснювати їм свою позицію, а вони «ні» – і все». І він же мені у перші дні війни, коли були потрібні черевики, купив їх за свій рахунок і переправив сюди. Він казав мені, що хоче, щоб війна якомога скоріше закінчилась. Хоче приїхати до Києва і погуляти Хрещатиком.
Фінансово дуже допомогли друзі з IT, які витратили загалом біля 60 тисяч євро на різну оптику, та всесвітньо відомі люди спорту.
«У мене серце динамівське. Як би погано вони не грали, я все одно буду підтримувати «Динамо»
– Ви застали Валерія Лобановського в «Динамо». Які були очікування від його повернення в команду?
– Я грав тоді в оренді за «Ворсклу». Розмови про це ходили, але у мене і думки не було, що я в цей період повернусь у «Динамо». Думав, що дограю сезон у Полтаві. А потім після тренування сказали, що Лобановський терміново викликає мене у Київ. Завтра чи післязавтра треба бути в офісі «Динамо». Був трохи мандраж, трохи піднявся тиск.
У «Динамо» я вже багатьох знав: Шевченко, Шовковський, Федоров, Ващук. Ми грали на чемпіонат України ще в дитинстві. Тому мені не треба було багато часу, щоб познайомитись з командою. З перших зборів всі підтримували один одного. Іноземців не було. Ну як не було – Хацкевич і Белькевич були, але це напівіноземці. З ними я якраз близько дружив.
З Валіком Белькевичем я взагалі жив в одному номері. Ми були хорошими і дуже близькими друзями. Ще Шевченко був з нами. Розкажу історію, як одного разу я поїхав на виїзд. Тоді я грав за «Динамо-2», а Валік залишився в номері – наступного дня була гра першої команди. Після матчу у Харкові Лобановський каже мені: «Віталіку, ти їдеш на базу і готуєшся до завтрашнього матчу на заміну». А всіх інших він відпустив по домах.
Ввечері йду у свою кімнату. Знав, що Валік спить і не вмикав світло, щоб його не розбудити. Тихенько зайшов, роздягнувся, ліг. Зранку дивлюсь на Белькевича, а у нього ліжко було трохи нижче, і я бачу тільки маківку голови. Дивлюся, що замість Валіка лежить якась білявка. Думаю: «Що за підстава?» Голова почала крутитись, серце забилось. Може, хтось хоче мене спровокувати, щоб мене покарали.
Кажу: «Валік, це ти?» А він ковдру на голову натягнув і відповідає: «Так, я, я». Це він першим в Україні пофарбувався у білий колір. У нього білі бутси та біла голова. А я зранку злякався, коли побачив. Вже думав, що мені за дівчину підкинули.
– Яким був молодий Шевченко? Вже тоді бачили, що він стане зіркою?
– У нього було бажання. Ніби йде на втрату м’яча, але підбирає будь-які відскоки. Мабуть, боженька так розпорядився, що м’яч від Андрія не йшов і залишався у нього. Це було видно. У нас були дуже хороші, дружні стосунки. Коли він йшов у «Мілан», то збирав команду і влаштував прощальний вечір. Потім, коли він вже поїхав, а я був у Росії, ми з ним дуже часто говорили по телефону.
Бувало, що я їду на базу, яка знаходилася серед пагорбів, і там зникав мобільний зв’язок. Коли я їхав з таксистом, то казав водієві зупинитися, знаючи, де зв’язок обривається: «Почекайте, мені треба поговорити». І хвилин 40 таксист сидів у машині, а лічильник рахував, поки ми наговоримось. Таксисту самому було цікаво. Можливо, він розумів, з ким я говорю. І так було не один раз. Деякі казали, що не візьмуть гроші за простій – їм самим цікаво було послухати.
Ми дуже часто зв’язувались з Андрієм. Потім я зрозумів, що у нього є свої справи, свої турботи, сім’я з’явилась. Але все одно ми завжди, коли бачимось, обнімемось, поговоримо. Під час війни, коли потрібна була допомога, він допоміг.
– Тепер тут має бути історія про Лобановського.
– Після Лобановського «важкі» навантаження в інших командах здавались дуже легкими. Коли я приїхав в один з російських клубів, де тренером був колишній гравець «Спартака», він завжди в день зарплати давав максимальне навантаження. Перед першою зарплатою пацани казали: «Сьогодні таке буде… Але терпи, треба витримати».
Коли почалось тренування, я бачу, що вони ледь виконують його. А я роблю з 70% зусиль, тобто ще 30% запасу залишалося. Це до того, яку фізичну підготовку ми проходили у Лобановського. Ці навантаження були потрібні і дуже нам допомагали. За їхній рахунок ми й перемагали у багатьох матчах. При Лобановському були найкращі результати в Європі для «Динамо».
Валерій Васильович був суворий, але міг і пожартувати. Пам’ятаю перше тренування після того, як він повернувся в Україну. Він зібрав гравців за день чи за два до тренування і по черзі викликав у свій кабінет. З кожним була співбесіда на 5-10 хвилин. Не знаю, що було в інших. Тільки про Валіка, бо ми були близькими друзями.
Мене привезли з Полтави і Лобановський питає: «Ну що, тобі клуб квартиру, машину дав?» Я відповідаю, що ні, нічого не дав. А він сидить і записує. Я кажу, щоб дали квартиру і машину, я маю заслужити своїм ставленням до футболу і доводити, а не просто просити. Він сказав: «Видно, що у тебе футбол на першому місці. Це правильний підхід». Так він мені квартиру і не дав.
А тим, хто сказав, що треба квартиру, той її і отримав. Я потім ходив і волосся на собі рвав. З іншого боку, пройшло кілька років, і Суркіс чудово вчинив щодо мене. Він сказав: «У тебе буде квартира набагато краща, ніж отримали вони». Пройшов певний час, я отримав підйомні, бонуси, коли він допомагав мені переходити в інші клуби, і я доволі добре заробив. Зміг купити собі набагато більшу площу, більше кімнат і не одну квартиру. Зі мною Суркіс вчинив так, як обіцяв.
– Як вам теперішнє «Динамо»?
– Важке питання. Мені здається, що я один з небагатьох футболістів, які грали при Лобановському, хто буде до останнього вболівати за «Динамо» і бути його адвокатом. Інші відомі футболісти, які пройшли «Динамо», починають «гнати» на команду, на Суркісів. Я можу це послухати, але сам не хочу такого казати, навіть якщо у мене є така думка чи є невдоволення грою.
Можу чисто з футбольної точки зору висловити позицію, але не починати наїжджати на них і сварити їх різними словами. У мене така позиція: «Динамо» до кінця – і все. Іншого клубу у мене в душі не буде. Раніше говорили про динамівські серця. От у мене серце динамівське. Щоб там не було, як би погано вони не грали, я все одно буду підтримувати «Динамо». Ніколи не зможу ображати клуб чи когось з футболістів. Так, я можу сказати, що хтось з них менш технічний, але знищувати, «закопувати» я ніколи не буду.
Батько дуже любив футбол і завжди вболівав тільки за «Динамо». Брат теж вболівав за «Динамо», робив перші кроки у футболі у динамівській школі. В 4-5 років батьки і мене привели у футбольну школу «Динамо». Було навіть таке, шо за кожен гол тато додавав мені рубль чи 50 копійок на морозиво хоч зараз кажуть, що це неправильно. Це було мотивацією для мене.
А коли я вже грав за «Динамо-2», перша зарплата була десь 100 доларів. Мій брат, який жив за кордоном, за кожен гол мені давав по 300 доларів. Коли пацани дізнались про це, вони почали грати на мене. В підсумку я увійшов у трійку найкращих бомбардирів чемпіонату. Брат вже каже мені: «Зупинись».
– Вас називають четвертим бомбардиром в історії «Динамо-2».
– Я дивився статистику, але побачив, що там не до кінця правдива інформація – і більше не заглядав туди. Але я не ображаюсь. Для мене зараз головне – перемога України. А там хай друкують, що хочуть.
– Які у вас зараз стосунки з сином (19-річний Максим – син від першого шлюбу з росіянкою, був в академії ПСЖ)?
– Він продовжує займатись футболом. Його викликали у юнацькі збірні Росії кілька років, потім він отримав травму. Зараз у нього знову була невелика травма. Бачив відео, як він відновлюється. Хочу вже після нашої перемоги зв’язатись з ним та поговорити більш детально.
Я слідкую на ним, більш-менш знаю, як і що відбувається. Все одно зараз це зачепить політику, тому не хочу на цю тему багато говорити. Іноді щось згадую – і клубок у горлі. Це мій син, і я люблю його.
***
– На початку інтерв’ю ви попередили, що можете переходити на російську за звичкою, але у вас чудово виходить говорити українською.
– Коли потрібно швидше розмовляти, то тоді знову переходжу на ворожу. Дружина краще говорить українською. Ми з нею домовилися, що хто вдома перейде на російську, тому відразу 10 присідань. Так і навчуся розмовляти українською.
Віталій зізнається – має 6 закладок з футбольними сайтами. Одна з них – Tribuna.com.
«Наше інтерв’ю я теж окремою закладкою збережу, – сміється Самойлов. – А своє перше інтерв’ю дав, коли навчався в 10 класі. Я тоді так переживав, як більше ніколи в житті. Тоді на весь світ гримів «Мілан», і мені дуже подобалася трійка Гулліт, Райкард і ван Бастен. Я розповів про це журналісту і потім був в шоці, коли вийшов текст із заголовком «Гулліт, Райкард і Самойлов».
У мене досі збереглася ця газета – лежить десь в мами. Я тоді пішов в кіоск і, певно, штук 100 цих примірників купив. Частину відіслав родичам. А недавно зайшов в кіоск преси, а там одні кросворди, журнали про моду і ручки продають. Коли світла не було, то сидів вечором біля лампи і розгадував».
Фото: фейсбук Віталія Самойлова
