«Бригада за сутністю дуже нагадує футбольний клуб». Директор старих «Карпат» – про свій досвід війни
Ростислав Ящишин отримав погони лейтенанта.
«Це Катя. Одна з кішок, яка ловить мишей в бліндажах», – скидає фото лейтенант Ростислав Ящишин.
Ростислав – виконавчий директор КПФ «Карпати» (старих «Карпат», юрособа яких досі існує, як і посада Ростислава, – прим. Tribuna.com) у цивільному житті і начальник служби зв’язків з громадськістю 63 ОМБр на війні. Вже тривалий час вмовляю Ящишина на інтерв’ю, але він відмовляє. Скромний.
«Можливо, згодом. Коли стану офіцером».
30 жовтня Ростислав запостив фото зі своїми погонами (рядовий – капрал – хорунжий – лейтенант) і написав у фейсбук: «Я не створений для війни. Але війна вносить корективи».
Цього разу лейтенант Ящишин погоджується розповісти свою історію.
«Завтра я черговий, в мене буде час протягом цілого дня фактично. Але давай не телефоном, а в письмовому вигляді. Я краще формулюю думки, коли пишу».
«Нашу бригаду перекинули на оборону Бахмуту. Там я вперше побачив реалії війни»
Далі – слово Ростиславу.
«У війну я повірив ще восени 2021 року, коли біля наших кордонів почали скупчуватися російські війська і проводити там свої маневри. А те, що вона от-от почнеться, я зрозумів після прочитаної новини про те, що в розташування ворожих штабів привезли сотні літрів донорської крові.
Ввечері сказав дружині, що за кілька днів почнеться війна, і щоб вона на всякий випадок спакувала необхідні документи і речі для неї та дитини. Далі було 24 лютого. Як і багато інших, я пішов до військкомату, але там забирали лише тих, хто мав бойовий досвід чи був офіцером. У мене ані досвіду, ані військової кафедри не було, тому я простояв там пів дня і повернувся.
Вивіз дружину з донькою за кордон і зайнявся волонтерською діяльністю. Зрештою, як і всі інші. Ми тоді зустрічали людей на вокзалі, везли їх на кордон чи до нас в офіс, де можна було спокійно перебути два-три дні. Також допомагали дитячим притулкам, проводили благодійні аукціони, возили гуманітарку з-за кордону тощо.
Якось мені зателефонувала сестра і сказала, що прийшла повістка. Річ у тому, що живу я в центрі Львова, а прописаний біля військкомату. У цій квартирі з початку війни мешкало п'ятеро харків'ян, то вони трохи злякалися, коли побачили впихнутий у двері папірець. Передали його сестрі, а вона мені. Тож я схопив повістку, побіг у військкомат – і так почалося моє військове життя.
Дізнавшись, що я вирішив поїхати на війну, мої знайомі з різних бригад рекомендували піти до них, пропонуючи різні посади. Але мене найбільше зацікавила пропозиція переїзду в Миколаївську область та місце у пресслужбі 63-ї бригади. Звідти зробили «відношення» (це типу рекомендаційного листа про те, що для мене є посада) і далі вже почалася моя армія – довга дорога автобусом з тими, хто не хотів на війну, і яких возили по різних підрозділах, потім кілька днів в казармі, алюмінієві ложки, макарони і таке інше.
Зібравши необхідну групу, ми вирушили на південь в один з підрозділів, що займається доукомплектуванням військовослужбовців. Там мені пощастило познайомитися з кількома хлопцями, які багато в чому допомогли. Я ж був солдатом і не мав зеленого поняття про армію, звання, батальйони, дивізіони і таке інше. Той дріб'язок знань, що привіз з собою, обмежувався новинами та книгою «Мистецтво війни».
Нарешті мене забрали вже в саму бригаду, де я почав вникати в деталі. Паралельно щось трохи знімали, монтували, але це радше було епізодично і хаотично, аніж систематично. Тим більше, провівши не більше тижня на межі Миколаївської та Херсонської областей, нашу бригаду перекинули на оборону Бахмуту.
Фактично там я вперше побачив реалії війни. Коли просто летиш на машині по розбитому місту, міцно тримаєш кермо, щоб кудись не в'їхати, а потім зупиняєшся, виходиш і не знаєш, куди падати, бо навколо все вибухає. Ці два місяці були дуже важкими для бригади, але після короткого відпочинку на півдні нас знову перевели на Донбас, вже на Кремінський напрямок».
«У війську зрозумів, наскільки мене психологічно загартувала робота з Димінським і Смалійчуком»
«Моє солдатське життя було насправді дуже непростим. Обов'язок солдата – виконувати накази, незалежно від того подобаються вони тобі чи ні. Це знає кожен, хто приймав присягу. Важко не так фізично, як психологічно. Все ж таки не з вулиці прийшов, чогось в житті добився. Але всі попередні досягнення в армії не грають особливої ролі, тут потрібно усе починати з нуля. І все ж витримати тиск і напругу мені таки допоміг попередній досвід.
Напевно, саме тут, у війську, я зрозумів, наскільки мене психологічно загартувала робота з Петром Димінським і Олегом Смалійчуком. Це дві дуже складні людини, які ставили задачі далеко не з одною зірочкою. Таких завдань мені довелося виконувати немало, тож військові накази подекуди здавалися цілком простими та зрозумілими.
Я розумію, що і Петро Димінський, і Олег Смалійчук далеко не найпопулярніші люди в українському футболі. Але перший, як Магнус Карлсен, вмів передбачати процеси, що відбудуться, тож я намагався перейняти ці навички. Другий – вимагав виконання завдань через «не можу», що теж мені дуже знадобилося у війську. Тож я щиро обом вдячний за те, що не дали мені полежати у теплій ванні і відкинули мене з зони комфорту на багато кілометрів.
Я працював з ними у дуже складні часи, але той досвід, який вдалося отримати від них, коштує неймовірно дорого. І він вартує моїх тодішніх нервів, помилок, депресії чи навіть суїцидальних настроїв».
«Мої військові обов'язки багато в чому схожі із тими, що я колись виконував в «Карпатах»»
Улітку мені присвоїли звання «молодшого сержанта», після чого керівництво сказало, щоб я готував документи на присвоєння офіцерського звання. Так сталося, що мого начальника перевели в інший підрозділ, тож практично одночасно з отриманням «молодшого лейтенанта» я так само отримав посаду керівника пресслужби бригади. А невдовзі мені дали і «лейтенанта». Друзі жартували щодо такого різкого кар'єрного зростання, але я їм сказав, що атракціон небаченої щедрості у цьому році, мабуть, завершився…
Зараз я активно працюю з нашими та іноземними журналістами, їжджу з ними на передові чи тилові позиції. Бувало не раз, що нас зустрічали військові автівки, більш потужні за наші, і всім доводилося якось втрамбовуватися. Я жартував, що ми веземо журналістів в багажнику до лісу…
А ще включаюся в прямі ефіри, займаюся розвитком бригадної сторінки в ФБ. Пощастило, що вдалося знайти класного режисера, який шикарно знімає та монтує, тому в нас виходять непогані динамічні ролики. І, звичайно, виконую усю іншу офіцерську роботу – чергую, подаю звіти, проводжу службові розслідування тощо. Насправді бригада за своєю сутністю дуже нагадує футбольний клуб. Тому мої військові обов'язки багато в чому схожі із тими, що я колись виконував в «Карпатах».
«Без машини на війні нема що робити. Вона твій найкращий друг»
«Як проходять дні на фронті? От чесно, з мого боку було б трохи неправильно відповідати на ці питання. Я буваю на передових позиціях, але далеко не щодня. Тобто я приїхав, зробив справи і поїхав, а хлопці там залишаються. Мені доводилося бувати в їхніх окопах та бліндажах, буквально за кількадесят метрів від ворожих позицій. І, щоб описати силу духу цих бійців, у мене, мабуть, забракне словникового запасу. Я не знаю, як вони фізично і психологічно дають собі раду в таких умовах. А для мене іноді бувають якісь емоційні сплески.
Якось ми знімали мінометників. Вони вже настільки звикли до постійних пострілів, що слово «постріл!» не сказали. Відповідно, я не встиг відкрити рота і закрити вуха. Потім трохи ходив контужений.
Або возив фотографів New York Times до передових бліндажів. Якраз був туман, дощик, ворожі дрони не мали б літати, але один таки вилетів і завис у нас над головою. Ми якось не встигли роздивитися, чи то був розвідник, чи бомбер, чи камікадзе, бо особливо і сховатися не було де. Ліс буквально випалений, там нема живого місця. Добре, що вчасно стрибнули в окопи і залізли в бліндаж.
Тобто це такі поодинокі випадки, а ті бійці, які там фактично живуть, щодня стикаються зі значно серйознішими проблемами, аніж якийсь там дрон.
Взагалі я більшість часу проводжу в машині або біля неї. Без машини на війні нема що робити. Вона твій найкращий друг, тому постійно треба стежити за її здоров'ям. При цьому на дорогах, які знаходяться вже у відносній безпеці, все одно чекають різного роду пригоди. Звісно, завжди можна загрузнути десь в полі, чому сприяє дуже специфічний місцевий «чорнозем», але повний привід рятує ситуацію.
Біда в тому, що зараз досить активізувалися собаки-самогубці. Попри те, що наші хлопці чого тільки не роблять для місцевих тварин, все одно дуже багато песиків не придумують нічого кращого, аніж як стрибнути під колеса. А в сутінках (тут нема вуличного освітлення) можна запросто наїхати на свого ж танка чи іншу техніку. Здавалось би, яким сліпим треба бути, щоб не побачити танка перед своїм носом. Ну, хто бажає перевірити свій зір – двері до війська відчинені для усіх».
«Без свіжих людей все посиплеться, фронт провалиться, і орда попре на всю країну»
«Що мене бісить? Найбільше мене бісять сучасні «юридичні» блогери і їхні пости про законність чи незаконність видачі повісток, ухиляння від них і таке інше. Ну, ок, нехай вони всіх навчать, як правильно косити від війська, у нас тут без свіжих людей все посиплеться, фронт провалиться, і орда попре на всю країну.
От мені цікаво – як вони виб'ють ногами двері таким псевдоадвокатам, потягнуть їхніх дружин за коси, повиривають унітази… І що тоді оці блогери їм казатимуть? «Ви чините незаконно?», «Юридичні норми не передбачають такої поведінки?», «Уважно прочитайте якусь там статтю женевської конвенції?».
Звичайно, я не прихильник порушення законів, але в час такої війни, в час, коли поповнення життєво важливе, не розумію, що треба мати в голові, аби сидячи на шкіряному кріслі і білій сорочечці триндіти про те, як красиво можна розмазати представника ТЦК мордою по асфальту.
Я в курсі, що є багато випадків, коли так чи інакше порушуються права людей. Далеко не всі ті, хто розносить повістки – ангели. Але чомусь мало хто думає про те, як вони (швидше за все вже воювали, отримали поранення і тепер їх перевели в ТЦК) мають спілкуватися з ухилянтами? Я впевнений, що більшість з військовослужбовців не дуже красномовні, дехто взагалі не може нормально спілкуватися через поранення. І коли якийсь молодий фраєр починає тикати їм в обличчя різними постановами, нормами, законами, то вони не можуть відповісти адекватно, а реагують вже так, як реагували на війні.
Багато з цих хлопців повернулися із травмами не лише фізичного характеру. Я можу лише собі уявити, що вони побачили і через що пройшли. Хоча так само я впевнений, що в цьому плані нічого не зміниться. Той, хто всіляко уникав війська, завжди знайде причини і можливості подальшого уникання. Чи бісять мене ці люди? Ні».
«Усі хочуть додому – до жінки, дітей, батьків. Але після перемоги»
«Чого не вистачає? Якщо говорити про матеріальну складову, то у мене всього достатньо. Машину купили з сімейного бюджету, друзі її відремонтували і пригнали сюди. Техніка також своя. Житло орендую за відносно невеликі кошти. Всім іншим (одяг, взуття, засоби захисту, зброя, харчування) забезпечує бригада. Якщо мені потрібен якийсь новий одяг – можу собі купити на місцевих базарах.
Також мені не вистачає алкоголю. Тобто, я ніколи не зловживав, але любив випити хорошого віскі в добрій компанії десь на свіжому повітрі. Але тут я для себе вирішив ще з першого дня, що не питиму взагалі. Так і не вживаю, хоч маю пляшку 12-річного бренді. Тримаю до перемоги.
А щодо нематеріального… Це дуже складне питання. Відповідь в усіх одна. Усі хочуть додому – до жінки, до дітей, до батьків. Але після перемоги».
«Мабуть, востаннє Донбас був настільки україномовним до Голодомору»
Ростислав скидає кілька своїх фото з війни і світлину зеленого перцю. «Ще така фотка є, можна написати про лагідну українізацію».
«У світлі сьогоднішніх срачів про мову від Ірини Фаріон. Скажу так. Мабуть, востаннє Донбас був настільки україномовним більше сотні років тому, до Голодомору.
Цікаво, що ще залишилися майже повністю україномовні, так звані, козацькі села. Місцеві мешканці спілкуються цілком пристойною українською мовою, дуже схожою на наддніпрянський діалект. Але тут про інше.
Після закону про українську мову у сфері обслуговування, практично усі продавці у магазинах, кафе і на ринках (у тому регіоні, де я перебуваю) заговорили державною. Принаймні починають розмову нею. Бувають, звісно, винятки, але таких продавців ніхто не розстрілює.
Важливо, що більшість зробила вибір. Цей процес не простий, але він почався і триває, що не може не радувати. А от яку мету переслідує пані Фаріон – не знаю».
«Намагаюся дивитися матчі «Карпат»
Ростислав допоміг записати не одне інтерв’ю з тренерами «Карпат». А одного разу так відреагував на текст про матч левів: «Ти так душевно написала про наших дітей... Дякую».
«Футбол час від часу дивлюся, точніше більше слухаю, бо паралельно маю іншу роботу. Не можу сказати, що отримую особливу насолоду від нього. Намагаюся дивитися матчі «Карпат», часом Ла Лігу, інколи матчі «Арсенала» та «Челсі», звичайно, збірну України.
Не впевнений, що в майбутньому повернуся до футболу. За одним лише винятком. У мене викристалізувався один проєкт, абсолютно нетиповий і трохи божевільний. Якщо знайду того, кого він зацікавить, то, можливо, ще попрацюю. А якщо ні – то є кілька варіантів для стартапів.
Зрештою, на війні не можна планувати. Можна лише мріяти».
Фото: з особистого архіву Ростислава Ящишина
