Футбол у Туркменістані: диктатор критикував форму, українці грали за місцеву збірну, є історії про насвай
А Інфантіно приїжджав та отримав фото на коні.
Tribuna.com продовжує серію матеріалів про футбол у закритих, незвичайних чи маловідомих країнах світу. У першому випуску ми писали про КНДР, а у другому розповімо про Туркменістан.
***
Якщо ви пам'ятаєте комедію Саші Барона Коена «Диктатор», то можете собі приблизно уявити, що відбувається останні майже 30 років у Туркменістані. Щоправда, жителям країни від цього зовсім не смішно. Попри те, що фільм показує придуманого північноафриканського диктатора, правителі Туркменістану своїми дивними, а часто й просто жорстокими законами пішли значно далі, навіть на фоні своїх колег із країн Центральної Азії.
Звісно, це не могло не відобразитися на футболі. У радянські часи успіхи місцевого «Копетдага» просто смішно було порівнювати з досягненнями «Пахтакора» з Узбекистану чи казахстанським «Кайратом».
Для того, що краще розібратися в тому, що відбувається у одній із найзакритіших країн світу, ми також поспілкувалися із Байрамом Шихмурадовим – колишнім президентом місцевого клубу «Копетдаг» та начальником футбольних збірних Туркменістану, а зараз редактором опозиційного видання «Гундогар» та сином опозиційного політика Бориса Шихмурадова.
Найсильніший клуб представляє недобудоване «розумне місто», назване на честь президента Бердимухамедова
У кінці 1990-х в країні вже була сформована диктатура Сапармурата Ніязова, який вирішив довго не гратися у демократію – і взяв собі титул «Батька всіх туркмен» (Туркменбаші). Хоч формально вибори він не скасував, але влада Ніязова була тотальною. Вона трималася на тому, що Туркменістан має четвертий у світі запас природного газу, тож саме цим Туркменбаші планував забезпечити безбідне існування собі та власній родині, а потім і жителям країни (спойлер: вийшло тільки перше).
У 2006 році Ніязов ще раз довів, що диктатори не живуть вічно – і раптово помер. Його наступником став колишній міністр охорони здоров’я Гурбангули Бердимухамедов. Після деякого послаблення диктатури новий президент почав будувати свій культ особи, де велика увага приділяється спорту.
Якщо коротко, то Бердимухамедов – головний спортсмен країни: він бере участь в автомобільних перегонах і дрифтує, наче Він Дізель, збирає гоночні автомобілі на основі власних креслень, влучно стріляє навіть верхи на велосипеді, грає у мініфутбол (оцініть скіли майстра), підіймає золоту штангу і захоплюється кінним спортом. Хоча іноді щось може піти не так – і вміння його підводять. Але що можна говорити людині, яка не боїться власноруч освоїти штурмову авіацію. А на Олімпійському стадіоні відбуваються змагання із швидкісного записування слів Гурбангули.
Доволі довго на футбол Бердимухамедову було байдуже, але останнім часом певний інтерес з'явився. Бердимухамедов, що носить титул Аркадаг («Покровитель»), на початку 2022 року вирішив піти з поста президента, а на позачергових виборах переміг його син – Сердар.
У 2019 році розпочалося будівництво міста Аркадаг, яке має стати «містом майбутнього». За даними телеканалу France24, реалізація проекту обійдеться у 5 млрд доларів (при річному ВВП країни у 45 млрд). В недобудованому місті, відкриття якого відбулося лише 29 червня, вже було створено телеканал, газету і футбольний клуб.
На початку квітня Гурбангули презентували форму команди, а він вказав на її недоліки та показав, як правильно розміщувати логотип. Після оголошення про створення команди було відкрито трансферне вікно – і 17 із 25 гравців збірної Туркменістану стали гравцями «Аркадага».
Наразі команда має 8 перемог у 8 матчах із різницею голів 31:7. 1 липня відбулося відкриття 10-тисячного стадіону в місті Аркадаг, де місцева команда зіграла свій матч проти «Ахала». Господарі виграли із рахунком 3:0 і продовжили переможну серію.
За даними опозиційних видань, влада дуже хотіла бачити на відкритті якийсь із катарських клубів, але ті відмовились, пояснюючи це тим, що їхні футболісти перебувають у відпустках.
Гурбангули Бердимухамедов не відвідав урочистості, адже відправився святкувати свій день народження у Мекку. Але може це і на краще, адже у 2015 році, очікуючи приїзду президента на відкриття стадіону «Копетдага», померло троє людей. Він прибув в 11:45 замість восьмої ранку, а людей в масовку зібрали ще о п'ятій ранку.
Чемпіонат грають в три кола, команда «Алтин Асир» була фіналістом місцевого аналога Ліги Європи
В 1990-х безсумнівним лідером чемпіонату був столичний «Копетдаг», який очолював Байрам Шихмурадов, в той час, як його батько Борис був міністром закордонних справ, віце-прем'єром, а також очолював місцеву футбольну федерацію.
Сам екс-президент так згадує ті буремні часи:
«Коли я приходив в «Копетдаг» у 1994 році, футболісти грали не за зарплату, а за «підйомні» – разові винагороди за підписання контракту. Причому не завжди грошима. Так оформлювали документи, писали: «спальний гарнітур, холодильник, пральна машина, телевізор, музичний центр». Плюс відрядження на міжнародних виїздах і якісь преміальні за вирішення завдання на сезон. А зарплати там були суто символічні, з дружиною кілька разів на базар сходити.
Був ще суперприз – 2-3 автомобілі на всю команду на рік, на кшталт спонсорської допомоги. Так за ці автомобілі була така гризня, що про футбол усі забували. А ще дискримінація процвітала, в армійсько-тюремному стилі – молодим не можна, а «старі» все між собою розписували, черги встановили. Я коли став президентом клубу, цю дідівщину одразу припинив. Мене за це «футбольні люди» це й ненавиділи – вони ж там усі родичі, місто маленьке. А молоді підтримали, звісно.
У «Копетдазі» першими іноземцями стали іранці Сірус Дінмохаммаді та Мехді Хашемінасаб – обидва зіграли «перегляд» за «Копетдаг» на Кубку Співдружності у січні 1996 року. Дінмохаммаді на той момент був одним із основних плеймекерів іранської збірної (44 гри за національну команду), а Хашемінасаб – нікому невідомим гравцем невеликого провінційного клубу «Парс Ходро». У підсумку перший відмовився підписувати з нами контракт, продовживши кар'єру в Ірані, виступав за збірну і став учасником ЧС-1998.
Мехді Хашемінасаб залишився, провів у «Копетдазі» два роки, став беззастережно найкращим центральним захисником, після чого грав за провідні іранські клуби «Персполіс» та «Естегляль», а також отримав виклик до національної збірної, за яку зіграв 28 матчів.
Зараз, гадаю, все повернулося, за подарунки від спонсорів грають. Машини лише інші, не іранські «Пежо», як у 90-х, а щось корейське. Ну, і зарплати по 200-300 доларів, навряд чи більше, та й то не в кожного. Знаєте, щоб від армії відмазатись, сам ще заплатиш, аби з м'ячиком бігати, а не в казармі туберкульозу чекати».
У 2023-му у вищому дивізіоні (Йокарі-лізі) виступають 9 команд. Чемпіонат грають за системою «весна-осінь» у три кола. Окрім «Аркадага», який фінансується з бюджету новоствореного міста, всі інші клуби теж мають державних власників.
«Алтин Асир» – найтитулованіший клуб країни (7 чемпіонств) фінансується Міністерством зв'язку. Торішній чемпіон «Ахал» – Міністерством нафтогазової промисловості. Столичний «Ашгабат» – із бюджету Ашгабата. Клуб «Небітчі» отримує гроші від державного концерну «Туркменнафта». Шестиразовий чемпіон «Копетдаг» належить МВС країни. Команда «Мерв» – «Турменгаз», клуб «Шагадам» із міста Туркменбаші фінансується місцевим нафтопереробним комплексом, а команда «Енергетик» – Марийською ГЕС.
У 2020 році в Туркменістані заборонили слово «коронавірус», тож після перерви у декілька тижнів відновили чемпіонат. Так вони доєдналися до Бурунді, Нікарагуа, Сальвадору, Білорусі та Таджикистану, де продовжували грати футбол і в пандемію. Виправданим може слугувати хіба те, що тут і в найкращі часи на футбол приходило максимум декілька сотень людей.
Попри доволі гучні імена спонсорів, клуби виступають не дуже вдало і мають скромні бюджети навіть на середньоазійськими мірками. Тут ніколи не було свого «Бунедкора» із Рівалдо та Зіко, а успіхи клубів на міжнародній арені бувають вкрай рідко. Наразі у місцевих командах взагалі немає легіонерів. Хоча клуби співпрацюють із європейськими та американськими виробниками екіпіровки: Jako, Joma, Hummel, навіть Nike.
У рейтингу АФК Туркменістан займає 19 місце із 24, таким чином дві команди можуть представляти місцевий чемпіонат на міжнародній арені: чемпіон та володар Кубка. У 2018 році «Алтин Асир» навіть вийшов у фінал Кубка АФК (місцевий аналог Ліги Європи), де поступився в фіналі команді «Аль-Кува» з Іраку із рахунком 0:2.
Просто оцініть красу фіналу і гру захисників «Алтин Асир», команда ще й не реалізувала пенальті в кінці матчу.
Збірна лише двічі виходила на Кубок Азії, а її нинішній лідер міг опинитися в «Тоттенгемі»
Збірна Туркменістану зараз знаходиться на 131 місці в рейтингу ФІФА, між Анголою та Танзанією. На Кубок Азії команда виходила лише двічі: у 2004 та 2019 роках. У нульових на турнірі в Китаї Туркменістан в дебютному матчі зіграв внічию зі збірною Саудівської Аравії – і це досі єдине її набране очко. У 2019 році команда програла усі три матчі.
Для відбору на ЧС у Катарі був запрошений хорватський тренер Анте Міші, який зі своїм штабом мав займатися розвитком футболу в країні, але через рік роботи він покинув країну, а Туркменістан знову не зміг кваліфікуватися на ЧС.
Лише троє туркменських гравців виступають у закордонних клубах. Захисник Вепа Жумаєв грає у Білорусі за «Енергетик-БГУ», а Мухаммед Кунат – футболіст турецького «Кютахяспора» із третього дивізіону.
Але найсильнішим футболістом країни останніх років можна вважати Руслана Мінгазова. У 18 років він потрапив до латвійського «Сконто», із яким дебютував у єврокубках. Завдяки місцевій легенді Мар'янсу Пахарсу Мінгазов у 2013-му був на перегляді в «Тоттенгемі» та «Редінгу». Попри те, що він тренувався із основною командою, за словами гравця, були вправи, до яких його навіть не підпускали. Ще однією проблемою було те, що гравцям зібрних не із топ-100 рейтингу ФІФА дуже важко отримати дозвіл на роботу в Англії.
Мінгазов доволі довго грав латвійському «Сконто», потім переїхав в Чехію у «Яблонець» та навіть став чемпіоном Чехії у складі «Славії», а зараз є найкращим гравцем чемпіонату Гонконгу, виступаючи за «Кітчі».
Чи опиниться він колись в команді «Аркадаг»? Цікаво, що батько футболіста наразі очолює жіночі збірні країни.
Наприкінці 1990-х половину збірної складали українці, а у Володимира Бессонова вкрали футбольні м’ячі
У середині 1990-х спортом в країні завідував енергійний Борис Шихмурадов. Так сталося, що на один із турнірів до Ашгабату завітала полтавська «Ворскла», яка переживала один із найкращих періодів в історії. Команда Віктора Пожечевського вийшла у Вищу лігу, одразу ж взяла «бронзу» та дебютувала у єврокубках. Шихмурадов, дізнавшись, що український тренер покинув «Ворсклу», запропонував йому очолити збірну, яка мала виступити на Азійських іграх.
Байрам Шихмурадов так розповідає про той період:
«Віктор Пожечевський кілька років поспіль приїжджав до Туркменістану з полтавською «Ворсклою» на традиційний лютневий Кубок Президента. Збирали повні стадіони, особливо на ігри з «Копетдагом», хоча на той час людей силоміць ніхто на трибуни не тягнув. Ось тоді ми й потоваришували, стали підтримувати зв'язок.
«Копетдаг» у ті роки теж був в порядку, мабуть, найсильніший за всю історію. Але була проблема – ми хотіли перемагати на міжнародному рівні, а у чемпіонаті Туркменістану було важко підтримувати форму. Реальну конкуренцію нам становив лише заклятий суперник – ашгабатська «Ніса».
Ми стали шукати не стільки тренера, скільки менеджера, як у Британії: з розумінням футболу, досвідом, авторитетом та зв'язками. Нині вже не згадаю, хто перший назвав прізвище Пожечевського, але він чудово підходив на цю роль. Зідзвонилися, домовилися, отак він і приїхав до нас працювати».
Український тренер для підсилення запропонував взяти у збірну не заграних за свою національну команду українців. У своєму інтерв'ю він згадував, що старший Шихмурадов особисто подзвонив тодішньому прем’єр-міністру і голові ФФУ Пустовойтенку та віцепрезиденту ФФУ Григорію Суркісу. Так Пожичевський зібрав у збірній та клубі («Копетдаг», який теж очолив) цілу українську діаспору: Андрій Зав’ялов, Костянтин Сосненко, Роман Бондаренко, Ігор Кислов та Сергій Чуйченко.
«Єдиний, з ким ми помилилися – Андрій Хомин. Домовилися про його участь в Азійських іграх, але лише в останню мить виявили, що Андрій зіграв два матчі за збірну України. Довелося його «відчепити», – згадував пізніше український тренер.
Команді організували збори в ОАЕ перед турніром, а та дійшла до чвертьфіналу Азійських ігор-1998 (ну плутати з Кубком Азії), перегравши учасника ЧС Південну Корею. Попри поразку від Китаю, турнір досі залишається найуспішнішим в історії збірної.
«Рішення запросити іноземних футболістів до збірної Туркменістану зараз, через багато років, мені не здається однозначним. Хоча треба визнати, що ми й тоді не збиралися міняти своїх на натуралізованих легіонерів. Костяк збірної завжди складали місцеві гравці – вони по праву займали місце в основі збірної та зберігали його завдяки своєму таланту та важкій праці, а зовсім не тому, що нам не вдалося вмовити 11 українців поміняти громадянство
Хомін у жодному офіційному матчі за Туркменістан так і не зіграв. Азіатська Конфедерація Футболу довго вивчала його біографію та кілька «товарняків» зіграних за Україну. У результаті нам так і не дали його заявити. Проте він до кінця турніру залишався з командою, допомагав на тренуваннях та дуже переживав, що не може вийти на поле. Через 10 місяців після того турніру у Бангкоку Андрій розбився під Івано-Франківськом. Коли дізналися, хлопці в команді ледь стримували сльози», – згадує Байрам Шихмурадов.
Надовго українського тренера в Середній Азії не вистачило, адже клімат та місцевий менталітет були надто колоритними. Пізніше тренер згадував, що місцеві футболісти надто любили курити. І не лише цигарки. Слово Байраму Шихмурадову:
«Класична історія про насвай у мене одна. У перерві матчу збірної я зайшов у роздягальню. Бачу, що один із футболістів, гравець марійського «Мерва», закидає насвай. Я шум підняв, кажу, з глузду з'їхав! А хлопці сміються, кажуть, залиште його, Борисовичу, він професіонал, на тренуваннях кувирки з повним ротом робить і нічого.
Режим, звісно, порушували. Майже всі порушували, але гулянки, карти ночами, алкоголь – з цим усім можна було впоратися. Багато лиха було з наркотиками. Молоді хлопці, грошей повні кишені, особливо в неодружених, а погані всякої в Туркменістані завжди було повно, Афганістан під боком.
Байрам Шихмурадов
На моїй пам'яті двох поховали. Одного я погано знав, він не в нас грав, а другий буквально у мене на очах згорів. Дуже талановитий був хлопець, і в іграх та на тренуваннях – найкращий. А потім отримав розрив пахових зв'язок під час матчу. Я на лавці сидів, у нього так хруснуло, здавалося, через все поле чути було. Довго лікувався, відновлювався, потім вийшов – знову зламався, тоді його й понесло. Ми бачили, намагалися щось зробити, але не змогли зарадити. Більше 20 років уже минуло, а мені досі моторошно стає, коли згадаю».
У 2002-му збірну Туркменістану очолював Володимир Бессонов, але в нього спогади про країну не такі позитивні, як у Пожечевського: «У Бразилії хлопчики з м'ячем народжуються, а Туркменістані – з конем. Уваги до футболу – нуль. Там багато потішного: не знають, що таке «трансферний лист», хлопець грає за одну команду, а завтра може вийти за іншу.
З м'ячами було лихо. З Києва попросив друзів надіслати 20 штук – їх одразу розтягли на сувеніри. Форму для збірної Туркменістану також друзі-бізнесмени подарували. Багата країна, а футбол усім до лампочки»
Доля Бориса Шихмурадова (батька Байрама – нагадаємо) доволі печальна, адже у 2001 році він перейшов в опозицію до Ніязова. У листопаді 2002-го його звинуватили у замаху на диктатора та арештували молодшого сина. Шихмурадов сам здався владі, щоб припинити переслідування сім’ї. За декілька днів було оприлюднено відео, на якому колишній міністр зізнається у злочині: «Ми є злочинним угрупуванням, мафією. Серед нас немає жодної нормальної людини. Ми нікчеми».
Бориса Шихмурадова заарештували у 2002, відтоді про нього нічого не відомо.
Помпезний стадіон з конем та приїзд Інфантіно
Щодо спортивної інфраструктури, то тут все більш-менш очікувано. Бердимухамедов, як і більшість диктаторів, не цурається монументальних споруд. У 2011-му в Ашгабаті був відкритий телевізійний центр «Туркменістан» (211 метрів) та Палац одружень. Загалом центр нового міста просто заставлений будинками, що облицьовані білим мармуром. Бердимухамедов навіть заборонив в столиці будь-які автомобілі, окрім білих. Рано чи пізно усе це мало дійти і до спорту.
У 2001 році Туркменбаші відкрив Олімпійський стадіон в Ашгабаті, але проіснував той недовго. Арена на 35 тисяч місць була зруйнована у 2013-му, щоб на її місці виросла нова споруда. Новий Олімпійський стадіон було відкрито у 2017 році, а місткість зросла до 45 тисяч глядачів. Частина фасаду арени нагадує голову Ахалтекинського коня, арена є домашньою для збірної Туркменістану з футболу.
Окрім того, в Ашгабаті є однойменний стадіон, який відкрили у 2011 році, він вміщує 20 тисяч глядачів. Арена має штучний газон, а грають тут «Алтин Асир» та «Ахал».
Також в Ашгабаті є стадіон «Копетдаг», який відкрили ще у 1997 році. Арена розрахована на 25 тисяч вболівальників, окрім клубу «Копетдаг», сюди теж іноді приходить грати збірна.
В країні є декілька схожих один на одного спортивних комплексів із футбольним стадіоном, які вміщують по 10 тисяч і будувались наприкінці 2000-х. Ось цей у місті Мари був відкритий у 2009-му.
Схожа арена у тому ж році відкрита у місті Балканабат.
І абсолютно типова арена в Дашогузі.
Майже ідентичну арену на 10 тисяч нещодавно відкрили і в Аркадазі.
У травні цього року в рамках турне по Центральній Азії до Туркменістану прибув президент ФІФА Джанні Інфантіно – це був перший візит такого футбольного чиновника до країни. За компанію з ним їздила легенда французького футболу із калмицьким корінням – Юрій Джоркаєфф.
Інфантіно зустрівся із Сердаром Бердимухамедовим, вперше вони побачилися у віп-ложі стадіону на ЧС в Катарі, на матчі США – Нідерланди, а цього разу президент Туркменістану подарував йому книгу свого батька про коней.
«Вважаю що ця книга має великий інтерес серед конярів та всіх, хто візьме її в руки», – передають слова чиновника офіційні ЗМІ країни. Окрім того, було вирішено будувати навчально-методичний центр ФІФА у новому місті Аркадаг, будівництво якого чиновнику теж показали.
Схоже, що саме кіньми намагалися вразити Джанні, а він радо приміряв національний одяг. Незрозуміло, наскільки ця зустріч вплине на місцевий футбол, але веселих світлин у президента ФІФА додалося.
Проте Байрам Шихмурадов дає іншу картину того, що відбувається в країні із масовим футболом та вболівальниками:
«Багаті природні запаси Туркменістану ніяк не впливають на якість життя в країні. Попри загальну помилку, жодних соціальних пільг, на кшталт безкоштовного бензину та електрики, немає й близько. Рівень безробіття зашкалює, зарплати злиденні.
Прості люди зайняті виключно виживанням. Влада навмисне підтримує такий, на їхній погляд, порядок, щоб не давати нікому підняти голову. Усі ходять строєм. На стадіон – лише строєм. Усі у спортивних костюмах двох кольорів: білі сідають на парних секторах, зелені на непарних. Усі в однакових тюбетейках, аплодують по команді.
Два найбільші регіони країни – Лебапський і Дашогузький велаяти – взагалі не мають команд у чемпіонаті Туркменістану. Жодної на половину населення країни. І це попри державне фінансування. Хоча саме там у мешканців реально немає жодного вибору, в Ашгабаті ще є чим зайнятися, а там – нічого. Там люди самі б прийшли на стадіон футбол дивитися, заганяти не довелося б. Та тільки їх і за людей не вважають, їхня доля – здоров'я гробити на бавовняних полях.
І сучасні стадіони по всій країні будують не для футболу, а щоб було проводити десь культурно-масові заходи, концерти, інші ідіотські свята, а також славити та славити президента. На стадіоні зручно, там акустика гарна».
Фото: TFF
