Важка хвороба, нетрі, бідність та втрата батька. Через що пройшов Усик, щоб стати королем хевівейту
Андрій Розанов – про становлення першого абсолютного чемпіона в історії України.
Вперше цей текст було опубліковано на Tribuna.com 21 липня 2019 року.
Зараз, коли Олександр Усик став дворазовим абсолютним чемпіоном світу, виборовши усі пояси у хевівейті, саме час згадати складний шлях, яким українець йшов до неймовірного успіху.
***
Він розірвав усіх топів своєї вагової категорії та став першим абсолютним чемпіоном в історії України. Пізніше він піднявся у надважку вагу й відправив Ентоні Джошуа в школу. Усик назавжди вписав своє ім'я в історію світового (а українського – тим паче) боксу.
Може здатися, що успіх завжди йшов поруч з цим хлопцем. Але так було далеко не завжди.
Багаття, хвороба, віра
Таких малюків багато у спортивних залах. Вони приходять тому, що мають багато енергії, або тому, що батьки хочуть підтягнути дитині здоров'я. До Саші застосовуються обидва варіанти. В дитинстві він був зухвалим паразитом. Бігав по підворіттях, кидався банками, крав яблука, що висять близько чи не дуже (когось зупиняла відстань?) та насіння у бабусь. Стандартний набір.
Перший переламний момент в житті майбутнього чемпіона стався у 5-6 років. Ще в Сімферополі під час вуличної прогулянки з друзями хлопці розпалили багаття і стали стрибати через нього, перехрещуючись перед цим. Маленький Сашко посміявся з друзів, мовляв, що це ви робите? Навіщо? На пропозицію сказати, що бога нема, після чого спробувати перестрибнути багаття, дитина з усмішкою погодилася, вимовила потрібні слова, задерши голову, і стрибнула.
Гасити Сашка, який впав під час стрибка, довелося усім хлопцям. Швидше додому він не біг ще ніколи. Звісно, у такому віці неможливо свідомо думати про віру, але, може бути, це був перший випадок, коли Усик зіштовхнувся з тим, що потім стане одним з сенсів його життя.
***
Через деякий час через фінансові проблеми сім'я поїхала в Риботин, що в Чернігівській області – на батьківщину матері Олександра Надії Петрівни. Тоді Сашко дізнався і що таке вливатися в новий колектив, і як це трудитися по-справжньому. В селі його полюбили, тому що завжди був веселим і одразу став захищати дівчат, хоч і був приїжджим.
Сталася біда. Усик захворів і на цілий рік перебрався у чернігівську лікарню. Одна з форм туберкульозу надто сильно вдарила по здоров'ю Саші: лікарі взагалі не давали прогнозів, казали мамі, що вона молода і, можливо, варто задуматися про ще одну дитину. А Сашу налаштовували займатися спортом, тому що без нього шанси на одужання зменшувалися в рази.
Хоч Саша і знаходився більшу частину року в лікарні, іноді його відпускали додому. Одного разу він потрапив до церкви, де став розпитувати тамтешнього настоятеля про бога. Священнослужитель здивувався, що восьмирічна дитина так цікавиться цим питанням:
– А хто тобі розповідає про бога, що ти так сильно ним цікавишся?
– Ніхто, просто я скоро з ним зустрінуся, – відповів малюк.
Настоятеля вразило таке зізнання, а ще більше те, що дитина чула слова лікаря про його стан. Він порадив Саші молитися й займатися спортом, а бог вирішить, коли він прийде до нього: зараз чи через роки.
Лікуватися часто доводилося самостійно: батьки довго були на роботі, тому Саша хвалився мамі тим, що він сьогодні робив, щоб перемогти хворобу. Тут не доводилося змушувати приймати неприємні таблетки та гидкі травми – малюк точно усвідомив, що хоче вижити і зробить для цього все. Він став відвідувати церкву – спочатку з сільськими бабусями, а потім вже і самостійно. Усвідомлене ставлення до віри до Усика прийшло в 16-17 років, а в 19 він вперше сповідався. Хлопець підійшов до процесу ґрунтовно: постився, протягом тижня не зустрічався з друзями і взагалі вів пустельницький спосіб життя. «Я тоді ледь не згорів, мене всього трясло, – зізнавався Усик. – Ось так боженька узяв мене в свої руки. І я стараюся йти тією дорогою, по якій він мене веде».
Паралельно Усик почав активно займатися спортом. Спочатку це були пошуки себе: кікбоксинг, карате, дзюдо і футбол.
Коли Саші стало краще, він почав допомагати мамі. Надії Петрівні доводилося працювати на кількох роботах одночасно – будівництво і ферма. Щоб допомогти, хлопець приходив у корівник і допомагав доїти 32 корови, які були в стаді.
Футбол, нокаут, бокс
Повернення у Сімферополь відкрило новий етап в житті Олександра. Він став активніше займатися футболом і навіть потрапив в юнацьку команду «Таврії». Кар'єра лівого півзахисника закінчилася не менш стрімко, ніж летить боковий Усика в голову чергового суперника. І це не метафора: під час одного з матчів Олександр не стримався й відповів на нецензурщину зі сторони суперника точним ударом.
«Я його нокаутував. Тренер сказав: перепросиш перед усією командою і перед ним за те, що наробив – приймемо назад», – зізнавався Усик.
Але у Саші не було такого наміру. Хлопцям він пояснив, у чому справа, і був готовий вибачитися, якщо і призвідник конфлікту теж це зробить. Але цього не сталося, в команду Усик не повернувся.
Як згадував Олександр пізніше, пішов він не лише через це. Футбол виявився затратною справою: форма, бутси та всі інші обов'язкові складові вартували коштів, яких не було. Пройшовши випробування хворобою і важкою працею, він розумів, наскільки важко даються батькам гроші, завдяки яким вони забезпечують його і сестру. Тому вирішив навіть не боротися за повернення в команду.
Але енергію треба було кудись дівати. Адже в п'ятнадцять років її хоч греблю гати. Батько порадив піти на бокс:
– Чому бокс? Тату, там же б'ють! І взагалі, мені подобається футбол.
– Для того, щоб тебе не били, повинен бити ти, – відповів Олександр Анатолійович.
Саша погодився – з батьком сперечатися не було заведено. Та й секція безкоштовна – можна спробувати. На першому ж тренуванні йому дісталося. Потрапивши у спаринг, він, звісно ж, отримав від більш досвідченого бійця, але відбивався з усіх сил. Саме тоді, за словами першого тренера Усика, він побачив в очах юнака вогник і подумав, що з цього щось може вийти.
Таких хлопців з вогнем в очах, з яких може щось вийти, в секціях десятки. Але завдяки пережитому ще в ранньому дитинстві, Усику вдалося витиснути максимум з простого бажання перемогти.
Батько, потиличник, Афган
У школі доводилося добре вчитися. Якщо на прохання мами вивчати іноземні мови, Олександр відповідав: «Навіщо мені це все, якщо я працюватиму з кіньми?», то до батька довелося прислухатися.
Батько у житті Усика – особлива людина. Мама – це мама. Ти її любиш і ставишся тепло просто за те, що вона є, і допомагаєш їй просто тому, що вона твоя мама. Крім любові до батька, у стосунках в Олександра завжди була повага і почуття того, що саме Олександр Анатолійович – головний.
Саме він порадив сину зайнятися боксом. Саме він наполягав на його хорошій освіті:
«Батько якось мені сказав, може, й грубу річ, але життєву: коли ти тупий – ти нікому не потрібен. Тому вчився на тверді «трійки», «четвірки», а іноді й «п'ятірки». За «двійки» ж вигрібав від батька дуже сильно – не один потиличник отримав».
Окрема тема – патріотизм. З самого дитинства батько казав Саші, що він – українець. Вже через роки, коли був професіональним боксером, у період початку анексії Криму Російською Федерацією, Усик скаже:
«Тато з дитинства казав мені, що я – українець. Подивіться на мене. Як я можу бути росіянином? Це просто мене вб'є. Якщо розрізати груди там, де в мене серце, то на тому місці ви побачите маленький герб України».
Батько завжди підганяв Сашу своїм ставленням до його успіхів: похвалу можна було отримати лише в крайньому, майже неможливому випадку. Навіть після переможних боїв вони сідали та розбирали помилки. Жодних «який же ти молодець, що переміг». Перемога є, медаль на шиї, але ось тут, тут і тут можна було зробити краще.
Олександр Анатолійович – колишній боксер-любитель, який пройшов Афган. У такого батька син не повинен був вирости «роздовбаєм». Він таким і не став. Успіхи Саші під пильним контролем тренера та батька ставали все помітніші.
Спочатку він мріяв просто потрапити на чемпіонат України з боксу, потім його виграти, потім пішли міжнародні турніри і стала з'являтися ще одна, не менш дружня, ніж рідна, сім'я.
Олімпіада, Ломаченко, нетрі
Узявши спочатку бронзу в 2006 році, а потім і золото в 2008-му на чемпіонаті Європи, Усик потрапив на Олімпіаду, замінивши Дениса Пояцику у складі збірної України. Там він познайомився з Василем Ломаченком та його батьком Анатолієм Миколайовичем.
Ті Олімпійські ігри були невдалі: в першому турі Олександр не відчув китайця, розібравши того 23:4, а от у другому програв майбутньому срібному призеру Клементе Руссо в близькому поєдинку – 4:7.
«Якщо не вдалося зараз, значить, треба щось змінити, щось підкрутити і спробувати знову», – розказував згодом Усик про те, як долає невдачі. Якості, які йому прищепив батько, лишаються з чемпіоном й донині.
У цьому ж році Василь Ломачнеко взяв своє перше олімпійське золото, і це неймовірно вразило Олександра. Навіть не сам факт перемоги, а те, як він це зробив – просто вийшов і виніс усіх суперників. Тоді Усику теж захотілося стати таким же крутим, і він прийняв цю гру.
Правила тренувань Ломаченка прості: ти повинен бути на голову кращим за суперника, щоб у суддів не було шансів. Анатолій Миколайович описує це дуже просто:
«Десь на планеті є точно такий же хлопець, який готується до поєдинку з тобою. Сьогодні ти пожалів себе і зробив 10 разів, а він – 11. Завтра ти зробив 11, а він – 12. І от ти вже відстаєш на два рази».
Усик твердо вирішив виконати весь той обсяг роботи, який давав Ломаченко-старший, максимально повторювати за Васею, щоб досягти таких же висот. Звісно, з'явилися злостивці, як і завжди, коли хочеш стати краще. Вони розповідали, що Олександр погубить здоров'я у такому темпі, що він – тінь Ломаченка і не більше.
Саша лише продовжував робити свою роботу, сказавши якось, що він повторює за чемпіоном, а не за якимось алкоголіком. Звісно, такий труд не міг не принести плоди: золото на чемпіонаті світу в Баку в 2011 році привело Усика до другого олімпійського шансу, який не можна було втратити.
Перед від'їздом він пообіцяв доньці, що привезе золоту медаль, і стримав слово. В 1/4 був пройдений росіянин Артур Бетербієв, у півфіналі Тервел Пулєв (брат Кубрата Пулєва), а фінал був проти того самого італійця Клементе Руссо, який не дав пройти далі чотири роки тому.
Виходячи в ринг, Усик був впевнений на усі сто, що викладеться заради перемоги на максимум. Але перед третім раундом сили, здавалося, остаточно полишили його.
«Мені було дуже важко, я втомився, але розумів, що зараз потрібно виходити і просто бити, бити, бити. У третьому раунді не міг дочекатися, коли вдарять у гонг, але бити не переставав до самого кінця».
14:11 – Клементе Руссо срібний призер другий раз поспіль, а Усик – олімпійський чемпіон. Неймовірне щастя і гопак, після якого почалося сходження.
Трохи пізніше відбудеться інтерв'ю, в якому Олександр дуже влучно висловиться про те, як стають чемпіонами міжнародних турнірів в Україні:
– Україна – одна з провідних країн світу?
– Абсолютно вірно.
– Дивовижно, правда? Загалом, не боксерська ж країна порівняно зі США, Кубою.
–У нас все іде всупереч. Серйозно. Хлопці, які потрапляють у збірну, виходять з підвалів. Вони, як і я, хотіли кидати і йти десь працювати. Тому що не було грошей на одяг, ще на щось. Коли вчився в університеті, старався піти попрацювати, збирав якісь фрукти, щоб не сидіти на шиї у батьків. Але це все всупереч. Це спорт бідних. Хлопці вилазять із нетрів і стають чемпіонами, легендами. І потім допомагають таким же хлопцям.
Цей переможний гопак – одна з найяскравіших подій в історії боксу на Олімпійських іграх.
Чохол, втрата, сповідь
Батько медалі не дочекався. Він дуже довго був головним підбурювачем успіхів сина. Про це розповідала й сестра Олександра:
«Тато ніколи не каже Саші: «Молодець, синок, ти найкращий». Навпаки, критикує, аналізує усі його бої. Загалом, підбурює брата таким чином. Тому для нього похвала батька – це як ще одна олімпійська медаль».
Мабуть, на цей раз Олександр почув би ту саму похвалу, але тато помер до того, як чемпіон повернувся додому:
«Коли я приїхав з Олімпійських ігор, він уже лежав у «дерев'яному чохлі». Я дістав медаль із сумки, взяв його руку, стиснув і сказав: «Ось вона». І пішов з кімнати. Дуже його не вистачає, тому що це була людина, яка могла одним словом, навіть поглядом... Подивився – і я його розумів, розумів, що треба зробити. Коли він пішов, я зрозумів, що тепер я – голова сім'ї. Тепер мені треба робити все те, що він будував», – згадував Усик.
Батьки Олександра
Втрата була болючою. Той самий стан, коли більше ейфорії тебе розриває на шматки. Після смерті батька Усик знову сповідався. «Я не міг зупинити сльози. Просто весь витікав». Через роки Олександр розкаже, що дуже шкодує про те, що батько не причастився перед смертю, і що той снився йому ще дуже довго перед кожним поєдинком.
Василь Ломаченко, який приїхав разом з Олександром після дзвінка матері, підтримав друга. ПІсля цього вони разом відтягнули дебют в професіоналах на рік, розбивши усіх у WSB, і разом пішли підкорювати світ професіонального боксу. Тоді й стало зрозуміло, що ця дружба – можливо, один із головних доданків успіху Усика. Анатолій Ломаченко справді став для нього другим батьком. І поводить себе з ним Саша відповідно: «З тренером я можу посперечатися, а з Анатолієм Миколайовичем – ні. Він – це інше. Якщо треба, значить робимо».
Коли перед поки головним боєм життя з Гассієвим боксер лишився без тренера, Ломаченко, не задумуючись, очолив табір. Підготовка була абсолютно секретною. І, здається, суперник неслабо здивувався, коли побачив в куті саме Анатолія Миколайовича. Це був зразковий бій, який приніс Усику світову славу. Під час бою з Джошуа в куті Усика Папаченка не було, але це вже і не важливо – Олександр міцно став на ноги.
Батько точно би сказав, що це було добре.
Помітили, як поводився Усик перед початком бою з Ф'юрі? За це його вже порівнюють із Майком Тайсоном
Фото: globallookpress.com/Wang Shen/Xinhua, Turki_alalshikh / Twitter
