Фінал Кубка України – матч контрастів: хаотична організація, перший футбол з татом та щасливий Пушич
Репортаж з «рівненського Колізею».
За місяць до фіналу Кубка України тато сказав, що він відбудеться в Рівному. «Ти ж приїдеш додому на футбол?» – запитав мене в телефонній розмові. Все склалось так, що відвідати фінал на «Авангарді» таки вдалось.
Після Класичного в листопаді я пообіцяла тату, що ми обовʼязково повинні сходити на футбол разом. Вчора це бажання частково здійснилося. Вперше за 20 років життя сходила на футбол з татом – щоправда, ми сиділи в різних секторах, тож постійно були в телефонах.
Перший фінал Кубка з моменту повномасштабного російського вторгнення. Матч назвали Кубком вдячності і присвятили Силам оборони та безпеки України. Весь поєдинок був просякнутий символічністю – починаючи з банерів на трибунах та вигуків вболівальників, закінчуючи тим, що трофей команді також вручив військовий.
Чому «Авангард» називають рівненським «Колізеєм»
Жартувала вчора з друзями, що їхати на футбол з татом означає те, що він змушує збиратись та виїжджати на матч за 5 годин до гри. Як виявилось пізніше, добре, що запасний час у нас таки був.
До Рівного нам їхати близько півтори години і майже всю дорогу ми говорили про «Авангард» та майбутній матч.
– Востаннє на «рівненському Колізеї» я був у червні 1995 року, – розповідає тато. – Сесія тоді в нас була, а «Верес» боровся за виживання у вищій лізі. Так, як і цього року бореться. Грали з «Темпом» Шепетівка. 3:0 програли.
– Чому Колізей?
– Бо він в руїнах був. Це вболівальники таке придумали. Я почав у Рівному навчатись, і мені хтось з місцевих про це розповів. Зараз на «Авангарді» немає трибун за воротами. Тоді вони були, але на них забороняли сідати, оскільки все було в аварійному стані. Коли «Верес» у нижчу лігу опустився, пів трибуни взагалі завалилось.
Бачила, як будувався «Авангард», декілька разів проходила повз, але ніколи на ньому не була. Рівне вперше приймає фінальний матч – для міста це історична подія. За дві години до матчу вболівальники вже почались стягуватись до центрального входу. На місці можна було придбати шарфики та символіку – щоправда, не «Шахтаря» чи «Ворскли», а «Вереса».
Зробили біля стадіону фото на пам'ять. Потім точно було не до цього. Тато сам вже дуже чека цього матчу.
Погода у Рівному була контрастною, як і емоції від вчорашнього матчу. Спочатку було дуже сонячно, навіть по-літньому тепло. Коли сонце зайшло, всі відчули на собі силу травневого холоду. «Рано ти розлітилась», – насварив тато.
Далі почалось менш приємне. За останній рік я відвідала не так багато матчів, але Кубок в Рівному однозначно пройшов з найгіршою організацією. Колеги на медіатрибуні також про це говорили. Все почалось з того, що ніхто не знав, де журналісти повинні отримати акредитації. На вході для ЗМІ представників медіа відмічали у списку, а далі стюарди не могли нас пропустити, оскільки бейджиків до матчу ніхто не видав.
Після 30 хвилин очікування на одному вході нам сказали йти на інший. Біля центрального входу всі тільки стенули плечима і сказали, що не можуть нічим допомогти. Один зі стюардів люб'язно запропонував пропустити мене і без акредитації, але ж нюанс – медіатрибуна знаходиться з протилежного боку.
Прийшла вже до третього входу, де мені сказали: «Вони, напевне, з вас знущаються. Вам треба йти туди, де ви були спочатку». На першому вході не дуже горіли бажанням пропускати без акредитації, але вже роздратований та втомлений погляд на них не залишив іншого вибору. На отримання акредитації врешті-решт пішло декілька пошкоджених нервових клітин та півтори години часу.
Емоційні спогади Долганського, момент єднання вболівальників «Ворскли» та «Шахтаря», щасливий Пушич
На матч було продано 3500 квитків – це максимально дозволена кількість вболівальників на період дії воєнного стану. На перший погляд, здалось, що людей на трибунах було значно більше.
Долганський задумливо походжав стадіоном до матчу. Рівне близьке для нього місто – звідси він родом, і саме в цьому місті починав свою ігрову кар'єру. На післяматчевій прес-конференції запитала в нього про емоції від повернення на рідний стадіон – відповідь тренера «Ворскли» була емоційною: «З цим містом пов’язані великі спогади. Я починав грати у футбол тут. Коли їхав сюди – я думав про це. Колись я починав хлопчиком грати, робив тут свої перші кроки. Починаючи свою тренерську кар’єру – я граю тут фінал. Мене переповнюють емоції», – сказав Сергій Долганський.
У останньому фіналі між «Ворсклою» та «Шахтарем» у 2009-му полтавська команда сенсаційно обіграла донеччан. Тоді вони також грали одразу після здобуття трофея, а Долганський був капітаном команди.
У якийсь момент здалося, що полтавська команда може створити сенсацію і цього матчу. Тим паче, їхні вболівальники не стихали ні на хвилину. Вони гнали команду в моменту виходу Кане сам на сам з Різником, вони ще гучніше почали підтримувати її після пропущеного м'яча, продовжували кричати під час голу Ковталюка і аж до фінального свистка. Хтось з вболівальників полтавчан у віп-ложі наполегливо кричав «Де жовта картка?», апелюючи до судді.
Здавалося, що між вболівальниками «Шахтаря» та «Ворскли» було своє протистояння і вони вперто намагалися перекричати одне одного упродовж всього матчу. Упродовж матчу був лише один момент, коли всі вболівальники були єдиним цілим. Фанати «Шахтаря» вигукували «Слава Україні», «Слава нації», «Україна», а фанати «Ворскли», своєю чергою, відповідали – «Героям слава», «Смерть ворогам» та «Понад усе». Вийшов дуже красивий та емоційний епізод, який ще раз нагадав хедлайн цієї зустрічі – Кубок вдячності.
Зрештою, забитий гол Сікана на 40-й хвилині – момент, який напрошувався давно, а гол Коноплі зняв всі питання щодо переможця фіналу. Інтриги не сталось – «Шахтар» оформив золотий дубль цього сезону. А Марино Пушич на пресконференції зізнався, що втілилась його головна футбольна мрія з «Шахтарем». «Тепер головна мрія – продовжувати в тому ж темпі», – сказав тренер.
Коли поставила Пушичу перше запитання, навіть і не звернула уваги, що він почав відповідати на нього навіть не дочекавшись перекладу. Марино всю пресконференцію усміхався до присутніх, жартував, підморгував і навіть вставляв українські слова у своїх відповідях.
Вчора «Шахтар» зрівнявся з «Динамо» за кількістю національних трофеїв. Тарас Степаненко в мікст-зоні висловився про це. «Це вже другий раз, коли ми наздоганяємо «Динамо» за трофеями. Потім «Динамо» відірвалось. Тепер ми їх наздогнали, і я дуже вірю, що наступного року ми зможемо обійти «Динамо».
Бондарю пригадали його обіцянку станцювати в роздягальні, якщо «Шахтар» виграє Кубок. «Бондаренко хоче побачити мої танці, але я сказав, що станцюю, якщо заб'ю», – віджартувався на це футболіст.
***
Біля мікст-зони мене чекав тато. Для нього це був перший футбол на стадіоні за багато років. Сказав, що все пройшло так, як він очікував, і похвалився, що встиг побажати Сікану удачі на Євро.
Фото: «Шахтар», Tribuna.com
