Майкл Вотсон був за 3 хвилини від титулу чемпіона світу, але другий бій з Юбенком ледь не завершився трагедією

Від редакції: це матеріал нашого блогера, який регулярно та круто пише про бокс. Обов'язково підтримайте його коментарем та плюсом після прочитання.

Та беріть участь у конкурсі «Вище пояса!» – блогерський турнір для фанатів боксу та єдиноборств з 4 призовими місцями.

***

- 115-113, Кріс Юбенк! 114-114, нічия!

Майкл Вотсон засмучено похитав головою. Вже неважливо, що там нарахував третій суддя - титул у будь-якому випадку залишається у Юбенка.

- 116-113, і чемпіоном світу за версією WBO у середній вазі залишається Кріс Юбенк!

Розчарування Вотсона можна зрозуміти - ще ніхто не давав непереможному Юбенку такий складний бій. До того ж, це була його друга спроба стати чемпіоном світу, і знову невдала. «Але поєдинок був рівний та видовищний, тому можна сподіватися на реванш», - подумав Майкл.

Три місяці потому Юбенк і Вотсон дійсно зустрілися знову - і той вечір назавжди змінив життя Майкла Вотсона.

Вотсон добре виступав в аматорах і міг потрапити на Олімпіаду. У професіоналах промоутер ледь не знищив його кар'єру

Майкл Вотсон почав займатися боксом у 14 років, і з перших тренувань вразив тренерів лондонського клубу Crown and Manor своєю фізичною силою. У цьому клубі Вотсон тренувався і спарингував у тому числі і з Деннісом Ендріесом - майбутнім чемпіоном світу у напівважкій вазі.

Вже за рік (у 1980-му) Майкл став чемпіоном Лондона у ваговій категорії до 71 кг. У 1983 році Вотсон переміг на чемпіонаті Великої Британії у ваговій категорії до 75 кг, що дало йому змогу взяти участь у кваліфікаційному турнірі на Олімпійські ігри-1984. Вотсон був одним із фаворитів, але у півфіналі програв Брайану Шумахеру з Ліверпуля (ліверпулець на Олімпіаді вилетів в 1/8 фіналу). Після цього Майкл вирішив перейти у професійний бокс.

Промоутером Вотсона став досвідчений менеджер Міккі Дафф, але їхню співпрацю складно назвати успішною.

Майкл дебютував на профіринзі в жовтні 1984 року, перемігши технічним нокаутом у 4 раунді Вінстона Рея (7-5). За наступні півтора року Вотсон здобув ще 6 перемог, проте промоутер, здавалося, не збирався підвищувати рівень його суперників, які були або дебютантами, або джорніменами.

Це непокоїло боксера, і коли за кілька днів до бою з Джеймсом Куком (9-5) Вотсон травмував руку, він вирішив все одно вийти на ринг - щоб показати Даффу, що таких суперників він здатен перемагати навіть однією рукою. Але Кук був іншої думки - і несподівано переміг за очками.

Після цього Дафф ніби переконався, що він мав рацію щодо підбору опонентів для свого боксера: за рідкісними виключеннями наступними суперниками Вотсона були такі хлопці як Саймон Коллінз (3-1-1), Ян Чантлер (17-17) та Френкі Моро (11-18). Станом на березень 1989 року Майкл здобув 21 перемогу, програв 1 бій і ще один завершився технічною нічиєю вже у 2-му раунді.

Тим часом на британському ринзі з'явилася нова зірка - чемпіон Співдружності націй Найджел Бенн. Дебютувавши у січні 1987 року, за наступні 26 місяців Бенн провів 22 поєдинки, в усіх переміг нокаутом. На початку 1989 року Вотсон та Бенн потрапили у топ-5 рейтингу WBC у середній вазі. Пішли чутки про можливість поєдинку між двома проспектами, і Вотсон був у захваті від цього бою - перемога над таким сильним суперником як Бенн майже гарантувала шанс поборотися за звання чемпіона світу.

Проте промоутер Дафф знову взявся за старе: він відмовився організовувати бій Бенн - Вотсон, а Майклу взагалі заявив, що Бенн боксер іншого рівня і просто знищить його. Це остаточно зруйнувало стосунки між бійцем та промоутером, через що Вотсон пішов на радикальний крок - за спиною Даффа він зв'язався з Френком Мелоуні, промоутером Леннокса Льюїса. Мелоуні став представляти інтереси Вотсона на перемовинах з командою Бенна і сторони дійшли згоди: бій відбувся 21 травня 1989 року у Лондоні.

Явним фаворитом протистояння був Бенн, який почав бій агресивно. З 22 поєдинків Найджела лише три з них протривали більше трьох раундів - настільки потужними були його удари. Але того вечора Бенну не вдавалося донести їх до цілі, адже Майкл Востон продемонстрував видатний виступ, чудово діючи у захисті та контратакуючи.

Вотсон почав перехоплювати ініціативу у третьому раунді, а у п'ятому двійкою лівий джеб - правий крос зумів потрясти Бенна. Найджел ще ніколи за свою кар'єру не потрапляв у такі ситуації і не зміг змінити хід бою. У шостому раунді після розміну та довгої атаки Вотсон відправив Бенна у нокаут - причому останнім ударом був джеб.

З новим промоутером Вотсон отримав 3 чемпіонські поєдинки за півтора року. Дилогія з Юбенком стала однією з найдраматичніших у 1990-их

Сенсаційна перемога Вотсона дозволила йому не тільки заволодіти титулом чемпіона Британської Співдружності, а й стати головним претендентом на чемпіонський пояс WBC у середній вазі. Однак тут знову з'явився Міккі Дафф, який подав на Вотсона до суду за порушення умов контракту.

Розгляд справи тривав майже рік, за цей час Майкл втратив статус офіційного претендента. Проте у цієї ситуації була і позитивна сторона: ставши вільним агентом, британець підписав контракт із компанією Matchroom Boxing, якою на той час керував Баррі Хірн (так так, це батько Едді Хірна). Вже у наступному поєдинку Вотсон вийшов на ринг проти Майка Маккаллума (37-1), чемпіона світу за версією WBA.

Бій Маккаллум - Вотсон відбувся у квітні 1990 року у Лондоні. Після кількох рівних раундів на початку дворазовий чемпіон світу Маккаллум почав на досвіді перегравати Вотсона. У другій половині бою Майкл все частіше став пропускати важкі удари чемпіона, і для нього вже стояло питання не про перемогу, а про можливість протриматись до кінця поєдинку. Не вдалося: в 11-му раунді Маккаллум довгим правим кросом нокаутував претендента.

Вотсон не довго горював через поразку. Він повернувся на ринг у листопаді того ж 1990 року, і за наступні кілька місяців здобув три перемоги нокаутом. Баррі Хірн тим часом домовився про ще один чемпіонський бій для Майкла - цього разу проти непереможного Кріса Юбенка (27-0), чемпіона світу за версією WBO. До речі, титул Юбенк виграв у поєдинку проти Найджела Бенна (технічним нокаутом у 9-му раунді), який встиг стати чемпіоном світу за той час, поки Вотсон судився з Даффом.

Майкл знову був аутсайдером, але більшість фанатів щиро бажали йому перемоги. Британці тоді буквально ненавиділи Юбенка: Кріс публічно назвав бокс видовищем для дегенератів, варварським і експлуататорським цирком, в якому він бере участь лише для того, щоб розбагатіти. Звісно що мало кому сподобається почути такі слова.

Юбенк та Вотсон зустрілися 22 червня 1991 року. Чемпіон впевнено виграв перший раунд, однак вже у наступному раунді поєдинок вирівнявся, а в третьому раунді Юбенк пропустив кілька потужних двійок від Вотсона, але встояв. Більше того, у наступних двох раундах вже Кріс доніс до цілі декілька сильних ударів.

Боксери діяли здебільшого на дальній дистанції. Майкл був активнішим, його права раз за разом діставала голову Юбенка. Чемпіон відповідав швидкими атаками з дистанції. Дев'ятий раунд став одним із найкращих для Юбенка, коли він записав собі в актив кілька чудових ударів.

Але в наступному раунді вже Вотсон потряс Юбенка потужним ударом у корпус. Останні раунди Майкл провів переконливіше, і у фінальному раунді він виглядав краще за чемпіона. Проте цього виявилося замало: рішенням більшості суддів перемогу отримав Кріс Юбенк. Назвати такий вердикт пограбуванням було б занадто, проте нічия все ж виглядала більш справедливим рішенням.

Після такого бою було складно знайти хоча б когось, хто не хотів побачити реванш між Юбенком та Вотсоном. Боксери теж були не проти - щоправда, було вирішено, що другий бій відбудеться вже у другій середній вазі, де Томас Хернс залишив вакантним свій чемпіонський титул за версією WBO. Саме цей пояс і мали розіграти Юбенк та Вотсон у реванші.

Місцем проведення поєдинку було обрано стадіон «Тоттенгема» «Вайт Харт Лейн». Вотсон був фанатом «Арсенала», головних ворогів «Тоттенгема», і Майкл не впустив можливості потролити «шпор»: для постеру поєдинку він сфотографувався у куртці «Арсенала» та з трофеєм чемпіонів Англії у руках, який «каноніри» виграли у тому сезоні.

Реванш відбувся 21 вересня 1991 року, і він був не схожим на перший поєдинок. Після перших двох рівних раундів Вотсон встановив контроль над ходом бою. Юбенк намагався загострювати, але Майкл впевнено йшов до завоювання свого першого титулу - після 9-ти раундів Юбенк виграв лише два-три з них.

Коли пролунав гонг, який сповістив про початок 10-го раунду, Юбенк розумів, що єдиний спосіб зберегти свій непереможний рекорд - це нокаутувати Вотсона. І він пішов на свого суперника, використовуючи ті невеликі резерви, що у нього залишилися, щоб розпочати свою найпотужнішу атаку цього вечора. Проте Вотсон тримався міцно.

11-й раунд виявився вирішальним. Юбенк, який виглядав виснаженим, відчайдушно ковтав воду у своєму куті і ще більш відчайдушно намагався вкласти Вотсона на канвас. З побитим обличчям і відкритим ротом, він йшов вперед та дико розмахував руками. Нарешті він зловив Вотсона серією влучних ударів, вперше за поєдинок потрясши Майкла.

Але Юбенк витратив стільки сил на цю атаку, що виглядав ледве здатним стояти на ногах. Вотсон витримав тиск, а потім провалив Юбенка під час чергової атаки і відповів трійкою лівий-правий-правий. Кріс опинився в нокдауні і здавалося, це була вишенька на торті: Вотсон не лише переміг Юбенка, але ще й зробив це достроково.

Те, що сталося далі, було, мабуть, найбільш вражаючим моментом у кар'єрі Юбенка і, безсумнівно, найбільш поворотним у житті Вотсона. Не вагаючись, Кріс Юбенк піднявся на ноги. Після відновлення поєдинку він спокійно підійшов до Вотсона і раптом всадив у голову суперника брутальний аперкот правою, який відправив Майкла в нокдаун. Коли Вотсон впав, його голова якось невдало сильно відскочила від одного з канатів. Він піднявся на ноги, і виглядав розгубленим та дезорієнтованим. Одразу ж після цього пролунав гонг.

Лише з допомогою своєї команди Вотсон зміг відійти у свій кут - і, чесно кажучи, краще б його зняли з поєдинку. 12-й раунд протривав лише 28 секунд: Юбенк одразу ж загнав Вотсона у кут, де наніс йому шквал ударів. Майкл не відповідав, тому рефері Рой Френсіс зупинив бій.

Тоді ще ніхто не знав, що це був кінець кар'єри 26-річного Майкла Вотсона.

***

«Минуло вже 30 років з того страшного вечора. Крісе, що ти думаєш зараз про те, що тоді сталося?» - запитав Юбенка на своєму ток-шоу у лютому 2021 року журналіст Пірс Морган.

«Я не знаю, чи зможу я взагалі колись зрозуміти, як це сталося... Чому йому довелося пройти через те, через що він пройшов. Я не можу передати, як сильно мені шкода. Це єдине, про що я шкодую у моїй кар'єрі», - крізь сльози відповів Юбенк.

З глядацької зали пролунав повільний чоловічий голос: «Крісе, ти ні в чому не винен! Життя продовжується, це все в минулому і ми маємо іти далі. У моєму серці є місце лише для любові, жодної ненависті. Таке могло статися будь з ким, а особливо з такими воїнами як ми. Я люблю тебе, Крісе, хай благословить тебе Господь!»

Це був Майкл Вотсон - і той факт, що він міг бути присутнім там і розмовляти справді можна назвати дивом, перемогою життя над смертю.

Вотсон пробув у комі 40 днів. Лікарі вважали, що він назавжди буде прикутим до інвалідного візка, але Майкл перевершив усі прогнози

Поки Юбенк святкував свою вистраждану перемогу, стан Вотсона погіршувався. Він лежав на рингу в оточенні дедалі більшої кількості стурбованих глядачів. Коли Кріс давав інтерв'ю телеканалу ITV, у якому він вихваляв свого опонента (мабуть перший подібний випадок в кар'єрі Юбенка), Майкл втратив свідомість. Як виявилося, у боксера стався крововилив у мозок.

Варто зазначити, що умови на арені були неадекватними: біля рингу не виявилося обладнання для екстреної реанімації бійця. Вотсона винесли на ношах до карети швидкої допомоги, що чекала на нього. У ній також не було необхідного обладнання, і, що ще більше ускладнило ситуацію, у найближчій лікарні, куди його доставили, не було спеціалістів з черепно-мозкових травм.

Після реанімації Вотсона перевели до лікарні Бартс, де його прооперував нейрохірург Пітер Гамлін, який пізніше згадував: «Майкл провів на межі між життям і смертю довше, ніж будь-хто з тих, кого я коли-небудь лікував».

Професіоналізм Гамліна врятував боксеру життя. Загалом Вотсон переніс шість операцій для видалення тромбів, він провів 40 днів у комі. Коли він прийшов до тями, то залишився на рік у палаті інтенсивної терапії, де розпочав важку боротьбу за те, щоб повернути собі хоч якусь подобу колишньої рухливості. Пізніше Вотсон описав цей досвід як пробудження в іншому тілі. Тяжкість стану Майкла приписували Британській боксерській контрольній раді (BBBofC) - адже якби на рингу було належне реанімаційне обладнання, його травми були б значно менш серйозними. Вотсону було присуджено 1 мільйон фунтів стерлінгів компенсації.

У травні 1992 року до Лондона завітав Мохаммед Алі зі своїми доньками - він поспілкувався з мамою Вотсона, а також відвідав самого боксера. Вотсон зізнавався, що добре пам'ятає цю зустріч: «Алі сказав мені: «Привіт, чемп, як ти? Знаю, що тобі зараз важко, але ти дуже сильний і я не сумніваюся, що ти повністю відновишся. Ти чудово виглядаєш - хоча звісно до мене тобі ще далеко, ха-ха!»

За словами родичів Вотсона, саме під час зустрічі з Алі Майкл посміхнувся вперше після виходу з коми.

Спочатку перспективи Вотсона на майбутнє були похмурими. Його ліва сторона була паралізована. Вважалося, що він ніколи більше не зможе ходити, впізнавати людей (хіба що найрідніших), а розмовляти йому доведеться вчитися майже з нуля.

У березні 1993 року Вотсон з'явився на публіці вперше після реваншу з Юбенком - на «Хайбері», стадіоні «Арсенала». Так, лондонський клуб не кинув свого відомого вболівальника у біді: клуб допомагав фінансувати лікування Майкла, а коли Вотсону дозволили покинути лікарню, клуб одразу ж запросив його на свій домашній матч.

У той момент Майкл виглядав зовсім іншою людиною: прикутий до інвалідного візка, з розпухлим обличчям і розфокусованим поглядом. Він, здавалося, не зовсім впевнено орієнтувався в навколишньому середовищі. Існував страх, що таке життя він вестиме до кінця своїх днів.

Вотсон ще майже 6 років залишався прикутим до інвалідного візка, але з тих пір, завдяки старанням нейрохірурга Пітера Гамліна, підтримці сім'ї і, звичайно ж, міцному організму і незламності самого Майкла він значно одужав. Його мова залишається порушеною - розмова вимагає більших зусиль, ніж до бою, але його дикція цілком зрозуміла, а ясність розуму не викликає сумнівів.

Вотсон знову може ходити, хоча і не без труднощів, але те, що він це робить, вже перекреслило початкові очікування. З кожним роком стан Майкла покращувався, а у 2003 році він навіть взяв участь у Лондонському марафоні. І це не було якоюсь формальністю: Вотсон поетапно пройшов повну дистанцію марафону за 6 днів, 2 години, 27 хвилин і 10 секунд.

Завдяки участі у марафоні боксеру вдалося зібрати понад 1 мільйон фунтів стерлінгів для Британського фонду мозку та хребта. Біля фінішної лінії Майкла зустріли нейрохірург Пітер Гамлін та Кріс Юбенк.

Для Юбенка другий бій з Вотсоном також став переломним моментом. Спочатку Кріс взагалі хотів піти з боксу, і команді та близьким довелося довго переконувати його, що в тому що сталося немає його провини. Хоча він залишався непереможеним протягом наступних 14 поєдинків, він більше ніколи не демонстрував тієї ж потужності ударів, як у тому доленосному аперкоті в 11-му раунді. Кріс зізнавався, що відтоді боявся добивати суперників. Після другого бою з Вотсоном Юбенк здобув ще 16 перемог - і лише 6 з них дострокові.

Майкл Вотсон після марафону продовжив публічну діяльність. Він став активним учасником різних акцій на підтримку людей з інвалідністю. У лютому 2004 року за внесок у розвиток спорту людей з обмеженими фізичними можливостями у Великій Британії Вотсон був нагороджений Орденом Британської Імперії.

У 2012 році Майкл Вотсон ніс факел на церемонії відкриття Паралімпійських ігор у Лондоні. «Те, що зі мною сталося, зробило мене кращою людиною. Я став набагато сильнішим, і це змінило мене як особистість на краще. Це дало мені більше любові і турботи про інших людей, особливо про безпорадних», - сказав тоді Вотсон. А у 2018 році WBO урочисто вручила Майклу пояс Народного чемпіона.

«Спочатку лікарі взагалі не вірили, що я виживу, потім говорили, що я ніколи більше не зможу ходити і розмовляти, - згадує 57-річний Вотсон. - Мені багато чого довелося вчитися робити заново: зав'язувати шнурки, користуватися ложкою і зубною щіткою. Але я завжди вірив, що зможу жити повноцінним життям».

Майкл Вотсон так і не завоював титул чемпіона світу. Але навряд знайдеться хтось, хто не погодиться з тим, що британський боксер виграв свій головний бій - бій за своє життя.